Село - наш дім, наше коріння і доля, наша кровність і материнська пісня.
З душі моєї ллється пісня,
Коли я бачу цю красу.
Її відлуння незабутнє
Для тебе в серці я несу.
Для тебе рідне і єдине,
Моє подільськеє село,
Бо більш такого в цілім світі
Нема, не буде й не було.
Село - наш дім, наше коріння і доля, наша кровність і материнська пісня. Наше село - розбуджені досвітки, духмяні пахощі літа. Тут живе наше дитинство, це частина нашого серця. Вона наша сповідь і турбота, і безтурботність теж. Рідне село - це ми з вами, це наша Україна-мати.
Жителі села Сергіївка святкували День села 15 вересня з веселими піснями та гарними словами про рідний край . Після святкового концерту з легкою втомою селяни задоволенні та щасливі не поспішаючи йшли додому, аби завтра знову приступити до важкої щоденної праці. Для молоді була проведене дискотека, а 16 вересня для всіх дітлахів проводились веселі старти.
Село Сергіївка дуже мальовниче,існує декілька легенд про походження назви села. Одна з них говорить про те, що невідоме поселення було в щент зруйновано татарськими ордами. Після погрому мешканці, що чудом залишилися в живих, були без притулку. Один з них на ім'я Сергій в степу, біля невідомої річки, побудував на новому місці першу мазанку. Згодом жителі, які споруджували тут свої домівки, назвали населений пункт Сергіївкою, на ім'я першого поселенця.
Є інше твердження, що село дістало назву від імені поміщика, якому належало і мало спочатку подвійну назву — Липівка — Сергіївка. За часів кріпаччини цей пан виграв у карти в липського пана (з-під Городка) 14 сімей кріпаків. Побудував їм 14 кріпосницьких хат і під конвоєм перевіз до себе. Давно частина села називалась Липівкою, а згодом закріпилась назва Сергіївка.
Воно згадується в багатоьх історичних документах. Дуже давно Сергіївка була велика, село мало свою церкву, приход, цвинтар. В «Соборнику сведений о Подольськой губернии» вип. ΙΙΙ Кам'янець-Подільський, 1884 р. стор. 3 записано: «К Бубновецкому приходу принадлежит деревня Сергеевка: здесь по приданию было некогда громадное село под тем же названием. Оно разорено татарами. На том месте, где некогда существовала в этом селе церковь, есть два каменных креста с надписями, значительно поврежденными от времени». Про спустошення церкви з покоління в покоління переходила легенда, за якою храм начебто провалився крізь землю. Діялось це за часів монголо — татарської навали. Церква була збудована умілим майстром без жодного кілка. Вона швидко розбиралась, коли жителі села взнавали від дозорців, що наближається орда, вони швидко розбирали храм і так рятували його від понівечення. Та одного разу ворог напав зненацька. Запалали пашні в полях, горіли будинки, лилася кров. Люди не змогли врятувати свою церкву. І тоді храм врятував себе сам. Він пішов під землю, і на місці де він височів, утворилась глибока западина. І якщо у святкові дні прикласти вухо у тому місці до землі, то можна почути відголоси церковного дзвону.
